В гайочку дві стежини розійшлись –
Отам, де осінь пізняя блукала…
Одна вела нагору, друга – вниз,
І далі яром темним пробігала…
Страждало серце: вибрати я міг
Одну лише… Одну з тих двох доріг...
Тож другу стежку, зрештою, обрав –
Оту, що ледь виднілась серед трав…
Неходжена, не стоптана ніким
Ховалася за пагорбом сумним…
Якби ходили люди тут частіше –
Вона була б і ширша, і пряміша…
Але обидві листям замело –
І сліду жодного тимчасом я не бачив…
Мене убік від першої вело –
І я пішов… І не жалкую наче…
Але тепер вже пізно жалкувать –
Мені її ніколи не пізнать!
Колись літа мої візьмуть своє –
І я, зітхнувши злегка, пригадаю:
Стежини дві, що розійшлись за гаєм…
І проясниться враз життя моє! –
А що, коли б я першою пішов?
А що, коли б я щастя там знайшов?..
R. Frost